ФІЛОСОФСЬКИЙ ФАКУЛЬТЕТ В ІСТОРІЇ ВІТЧИЗНЯНОЇ ОСВІТИ І НАУКИ

Відкриття в 1834 році «Університету Св. Володимира» було пов’язано з буремними подіями в соціально-економічному та духовному житті як України, так і зарубіжжя.

Ідеться про революційні спалахи в Європі, кульмінацією яких була Французька революція 1830 р., що поклала край реставрації Бурбонів, польське повстання 1830–1931 років, повстання ліонських ткачів, повстання Устима Кармелюка та його наслідки для Правобережної України.

Епіграфом до цих подій може бути картина Ежена де-Лакруа «Свобода, що веде народ», яку було написано під враженням Французької революції 1830 р.

Тому розглядати відкриття нашого університету як ініціативу гетьманів, царів і меценатів, як це роблять деякі історики, не є виправданим.

Саме дух епохи був підґрунтям створення в Києві університету, а конкретні постаті — лише адміністративними виразниками цього дійства.

На момент відкриття університету Київ був міщанським містом з численними монастирськими угіддями та церковними приходами.

Про минулу славу Києва свідчили руїни Десятинної церкви та не дуже облаштована територія Софійського собору.

Після відкриття університету Київ почав перетворюватися на Європейське місто. У ньому будували цегельні будинки, вимощували кам’яні вулиці, споруджували торговельні центри, облаштовували ринкові площі (або «плази»), відкривали банки, засновували театри.

Першим факультетом, з якого починається історія нашого університету, був філософський.

Річ у тім, що нині послуговуються американською класифікацією закладів вищої освіти.

У Сполучених Штатах Америки будь-який навчальний заклад після коледжу називають «університетом».

За середньовічною класифікацією, лише той заклад вищої освіти називають університетом, у структурі якого є філософський факультет.

Це пояснюється тим, що на момент виникнення університетів панувала богословська освіта, а суспільство потребувало лікарів, інженерів, учителів, агрономів та ін.

Підготовку таких фахівців могла забезпечити лише світська освіта.

Переходом, своєрідним місточком від богословської освіти до світської могла бути лише філософія.

Адже і богослов’я, і філософія мають спільну мету: пошук істини. А різняться вони тим, що богослов’я в пошуках істини спирається на Божественне Одкровення, а філософія — на досягнення природничих і гуманітарних наук. Це відобразилося і на структурі тодішнього філософського факультету, який мав гуманітарне та природниче відділення.

Доля філософського факультету за 188 років була непростою. Факультет за ці роки закривали, об’єднували, забороняли університетським професорам викладати філософію. Причина полягала у вільнодумстві, яке панувало на факультеті, і завдяки якому у випускників виховували риси справжнього патріотизму.

Вперше філософський факультет припинив існування після розгрому Кирило-Мефодіївського братства. В 1861 р. факультет було відновлено й університетським професорам дозволено читати курс філософії.

Потім філософський факультет приєднали до філологічного.

З часом деякі кафедри передали до історико-філологічного фа- культету, а деякі — до юридичного. Зокрема, кафедру філософії права, яку закінчував видатний наш випускник М. О. Бердяєв, приєднали до юридичного факультету.

У 1920 році університет припинив існування. Нова влада мотивувала свої дії тим, що царські професори «нічому доброму» не змо- жуть навчити дітей робітників і селян.

У 1933-му університет відновили, а в 1944-му розпочав роботу і філософський факультет.

У 1955-му філософський факультет знову закрили та приєднали до історичного факультету як його відділення.

У 1965 році філософський факультет відокремили від історичного. Він отримав статус окремого підрозділу університету.

У 1990-му філософський факультет знову піддали адміністративним реформам. З факультету виокремили відділення психології та соціології і створили окремий факультет, а на філософському факультеті залишили відділення філософії та наукового комунізму. Сьогодні в структурі факультету чотири відділеня: філософія, політологія, релігієзнавство, культурологія.

Навчальний процес на факультеті забезпечують 10 кафедр: теоретичної та практичної філософії, історії філософії, української філософії та культури, філософії гуманітарних наук, філософії та методології науки, логіки, політології, політичних наук, релігієзнавства, етики, естетики та культурології.

На факультеті працює 125 штатних викладачів. З них — 53 доктори наук, професори, 69 доцентів.

Учені філософського факультету керуються науковим алгоритмом сприйняття і засвоєння ідей, концепцій, шкіл світової філософії. Це означає, що на факультеті впродовж усієї його історії існування будь-яку філософську систему чи школу тлумачать з огляду на їх роль в єдиному світовому духовному процесі. Значущість філософських шкіл чи концепцій оцінювали з позиції їх можливостей і перспектив у соціокультурному контексті. Досить згадати таких видатних учених-філософів, як С. Гогоцький, О. Гіляров, О. Новицький, Г. Челпанов, М. Шлєпаков, М. Овандер, П. Копнін, В. Шинкарук, В. Танчер, П. Дишлевий, І. Надольний, М. Тарасенко, С. Кримський, М. Попович, І. Бичко, В. Горський, В. Іванов, О. Яценко, В. Табачков- ський, Л. Губерський, В. Кремень, В. Андрущенко, Є. Бистрицький, В. Малахов, К. Жоль, А. Канарський та інших, які збагатили саме такий дискурс.

Учені та викладачі факультету завжди прагнули виробити власний стиль у здійснюваних філософських дослідженнях. Виявом цього є нові школи й напрями, які були створені та існують на факультеті з перших років його становлення.

Оригінальними дослідженнями відзначаються праці професора Сильвестра Сильвестровича Гогоцького. Головними ідейно-теоретичними витоками його філософії є православ’я та вчення Геґеля. Геґелівську філософію він розглядав як найдосконаліше філософське вчення, яке охоплювало, утримувало і передавало в думці дух епохи. Водночас геґелівське вчення не узгоджувалось у С. Гогоцького з первинністю православ’я. Він запропонував власне співвідношення філософії, мистецтва та релігії, у якому перше й останнє місця посідає релігія, а посередині, відповідно, — мистецтво та філософія. Таку схему субординації релігії, мистецтва та філософії він пояснював тим, що з релігії починається і нею завершується духовний розвиток людини.

Яскравою особистістю в університеті вважали професора Олексія Микитовича Гілярова, прихильника Платона. Одну з його головних праць — «Платонізм як основа сучасного світогляду у зв’язку з питанням про завдання та долю філософії» — присвячено творчості Платона. О. Гіляров обстоював власне тлумачення філософської спадщини Платона, на відміну від тогочасних спроб розглядати Платона як предтечу християнства. Філософські розвідки О. Гіляров здійснював у царині історії філософії. Він розглядав історію філософії як галузь філософських знань, що базується на логіці історико-філософського процесу (а не на переліченні філософських систем і шкіл) та осягненні реального суб’єкта філософської творчості. Саме цей підхід спричинив появу так званої «Гіляровської школи тлумачення філософських текстів», яскравими представниками якої були Д. Чижевський, В. Асмус та ін.

Видатною постаттю серед професорів університету називають Ореста Марковича Новицького.

О. Новицький у своїх філософських дослідженнях займався пошуками єдності філософії і релігії. Цю єдність він розглядав не як підкорення релігії філософії, а як взаємодію, що утримує цілісність загальнолюдського духовного життя. Розмежування релігії і філософії, їх іншість полягає в тому, що релігія єднає з Безумовним, а філософія лише мислить про нього. Це і пояснює неможливість заміни віри знанням.

На підтвердження цієї тези О. Новицький посилався на історичний фактаж: єдність релігії та філософії, яка мала місце в добу Середньовіччя, змінює Новий час, де відбувається їх відокремлення, але попереду їх синтез.

Розглядаючи основні напрями християнства (католицизм, протестантизм, православ’я) у зв’язку з філософією, О. Новицький зазначав, що католицизм стимулював появу схоластики, протестантизм — Нової філософії, а православ’я спричинить появу такої філософії, яка утверджує синтез віри та розуму.

До видатних постатей університету належить і професор Георгій Іванович Челпанов. Він читав курси філософії, психології і логіки. Його підручник з логіки перевидавали десятки разів і в ХІХ, і у ХХ століттях. У теорії пізнання Г. Челпанов був прихильником концепції апріоризму І. Канта. Він тлумачив процес пізнання як функціонування апріорних форм, що породжуються внаслідок діяльності людського духу.

Водночас Г. Челпанов намагався по-своєму трактувати апріорність. Він розглядав апріорність у двох площинах: гносеологічній і психологічній. Гносеологічна апріорність, на його думку, — це логічні передумови сприйняття, а психологічна — це функція свідомості.

Філософську концепцію Г. Челпанов обґрунтував у таких працях: «Проблема сприйняття простору у зв’язку зі вченням про апріорність і природженість», «Вступ у філософію», «Психологія».

У 40–50-х роках ХХ століття на факультеті викладав професор Микола Степанович Шлєпаков, талановитий інтерпретатор зарубіжної філософії. Хоча навчальний курс називався «Критика сучасної буржуазної філософії», М. С. Шлєпаков насправді під виглядом критики розкривав справжній зміст філософських концепцій А. Бергсона, Ж.-П. Сартра, Б. Рассела, Е. Кассірера та багатьох інших видатних мислителів сучасності.

У період 60–80-х років ХХ ст. на факультеті працювали відомі професори: В. Г. Антоненко, І. В. Бичко, В. О. Босенко, В. А. Бус- линський, М. П. Гончаренко, Г. І. Горак, Б. А. Гаєвський, В. С. Дмит- риченко, П. С. Дишлевий, М. В. Дученко, А. С. Канарський, І. М. Карнаухов, В. І. Касьян, О. І. Кедровський, П. В. Копнін, Н. Т. Костюк, В. О. Кудін, Ю. В. Кушаков, Л. Т. Левчук, О. Я. Ли- сенко, В. С. Лутай, Л. Й. Марісова, І. Ф. Надольний, А. Т. Нелеп, Ю. В. Осічнюк, Д. Х. Острянин, В. Т. Павлов, Т. Д. Пікашова, О. І. Погорілий, В. І. Полуріз, Й. Д. Ремезовський, К. П. Руденко, М. Г. Сирцов, П. І. Скрипка, Л. А. Соловей, В. К. Танчер, М. Ф. Та- расенко, Є. Г. Федоренко, О. І. Фортова, В. П. Хижняк, В. І. Шинка- рук, В. О. Шовкопляс, О. В. Шугайлін, М. З. Юшманов, Т. І. Ящук. Згадуючи тогочасний факультет, мені здається, що в нас були найкращі викладачі. Студенти заслуховувалися лекціями А. О. Пашкової, М. І. Третяка, В. С. Дмитриченка, П. П. Курочкі- на, М. О. Булатова, К. А. Ткаченка, А. Т. Нелепа, П. О. Загородню- ка, Ю. К. Савельєва, П. П. Чолпана, Л. С. Горбатової, О. М. Лінчук, Ж. А. Дученко, О. М. Шейка, І. І. Дирди, І. С. Семенова, І. М. Волошка, А. І. Савченка, М. І. Третяка, І. Федорова та ін.

Кожен із згаданих професорів — це Майстер своєї справи, який яскраво репрезентував власну оригінальну сторінку в філософській науці та освіті.

Зрозуміло, з відстані сьогодення можна говорити про неоднорідність тодішнього викладацького корпусу.

Можна було б акцентувати на внеску кожного викладача в скарбницю філософської науки. Але це було б по-людськи непристойно і надзвичайно несправедливо. Кожен з них був оригінальноюь людиною, закоханою у свою професію, і кожному з них було притаманне прагнення ввести студентську молодь у загадковий світ філософської науки, виховати любов до філософії.

Професорський корпус факультету впродовж усієї його історії відзначався тим, що в його складі перебували вчені, філософські ідеї яких є рубіжними для наукового життя в цілому. До когорти таких належить академік НАН України Павло Васильович Копнін. У своїх філософських розвідках він із новаторських позицій аналізував структуру предмета філософії, походження і сутність світогляду, природу пізнавального процесу, методологічні функції філософських категорій.

Досліджуючи структуру предмета філософії, Павло Васильович Копнін розглядав її формування з огляду на генезис людської цивілізації, з одного боку, а з іншого, — у зв’язку зі світовим історико- філософським процесом.

П. В. Копнін обґрунтовував, що в сучасній філософії поняття «світогляд» набуло нового змісту, який визначається чітким поділом усього масиву людського знання на філософське і позитивне (конкретно-наукове). Відтепер філософія вже не є знанням про світ у цілому, вона є знанням, яке знаходить підтвердження і вияв не в особливій «науці наук», а в конкретних науках, у своєрідній реф- лексії над позитивним знанням. Звідси предметом світогляду є не просто «світ у цілому», а система відносин «людина–навколишній світ», які охоплюють принцип розвитку, розуміння сутності і місця людини серед інших явищ дійсності, визначення суспільного ідеалу. У логіко-методологічних дослідженнях П. В. Копніна значущими є питання, пов’язані з аналізом теорії як форми синтезу знан- ня, і в цьому розумінні як форми мислення. У працях «Логічні основи науки», «Діалектика як логіка» він досліджує характерні особливості теорії, що обумовлені її ґенезою, буттям, трансформацією.

До плеяди видатних філософів належить академік НАН України Володимир Іларіонович Шинкарук. У своїх працях він зверта- ється до історико-філософської інтерпретації філософських учень І. Канта, Й. Г. Фіхте, Ф. Шеллінга, Г. Геґеля — найвідоміших представників класичної німецької філософії. Його дослідження при- вертали увагу колег, студентів та аспірантів насамперед тим, що він не йшов за усталеними на той час оцінками філософських учень класичного німецького ідеалізму.

Одним з вагомих результатів дослідження В. І. Шинкаруком класичної німецької філософії є висновок про те, що, незважаючи на різнобарвність та різну предметну спрямованість учень її представників, усіх їх об’єднує спільна проблема — проблема людини, визначення сутнісних засад мислення, діяльності, творчості та суспільної організації.

Результати історико-філософських досліджень В. І. Шинкару- ка, розроблений ним підхід до осмислення класичної філософської традиції, дали змогу по-новому підійти до розуміння предмета філософії, її основних функцій та завдань. Ці ідеї зреалізовано сповна у педагогічній діяльності філософа. Не тільки у наукових працях, а й у своїх лекціях для студентів, публікаціях навчального характеру В. І. Шинкарук вводить нове розуміння предмета філософії, її змісту, завдань і значення для розвитку науки, суспільства та духовної культури.

Предмет філософії, на думку В. І. Шинкарука, розкривається саме у дослідженні людини, її сутності та фундаментального способу ставлення до світу, тобто в ставленні людини до світу.

Основоположними для розвитку філософії та філософського знання В. І. Шинкарук вважав методологічну та світоглядну функції. Він наголошував, що методологічна функція філософії полягає не в створенні системи приписів щодо форм, засобів та методів проведення наукових досліджень, пізнання людини, природи, явищ та процесів суспільного життя. Натомість філософія як загальна методологія пізнання реалізується на основі метатеорії розвитку наукового знання, шляхом своєрідного «метааналізу» основних форм його функціонування та розвитку (факт, ідея, гіпотеза, концепція, теорія тощо), у формі аналітики пізнавальних здатностей людини, логічного аналізу мови науки, дослідження основних типів наукової раціональності, трансформації наукових картин світу, історичних закономірностей розвитку природничих та гуманітарних наук тощо.

Підхід В. І. Шинкарука до предмета, функцій та завдань філософії був новаторським і багато у чому революційним. Адже на той час монографії з філософії мали переважно характер популяризації чи коментування вчень різних представників класичної філософії. Нове бачення філософії, її предмета і функцій, зв’язку з духовною культурою суспільства, яке розробляв В. І. Шинкарук, знайшло відображення у його численних лекціях для студентів Київського університету, слухачів Інституту підвищення кваліфікації, викладачів суспільних наук, аспірантів та співробітників Інституту філософії АН України, широкого загалу інтелігенції.

Науково-філософська спадщина В. І. Шинкарука, його діяльність як ученого і педагога, організатора науки і освіти стали значу- щим чинником реформування філософської науки кінця ХХ — по- чатку ХХІ століть і сприяли формуванню кращих традицій розвитку сучасної вітчизняної філософської освіти і науки.

Вагомою філософською постаттю є академік НАН України, академік НАПН України Леонід Васильович Губерський. У наукових розробках він розвиває тезу про неперервність ідеології у суспільному житті і обґрунтовано доводить, що у процесі розвитку суспільства не існує станів «ідеологічної порожнечі», а місце зникаючої ідеології завжди посяде нова. Цю ідею він висловив уже у часи «перебудови», коли, з огляду на відомі історичні події, ідеологію почали сприймати у негативному сенсі як «догматично-контролюючу» систему, яка є зовнішньою щодо суспільної свідомості та суспільної практики. Актуальність такого дослідження на той час було важко переоцінити. Адже комплексне вивчення проблеми ідеології було зумовлено гострою необхідністю не тільки інтегративної, мобілізаційно-дієвої, а й культурно-виховної функції ідеології у житті суспільства та особистості.

Важливою складовою комплексного дослідження ідеології у Л. В. Губерського є розкриття умов реалізації її гуманістичного потенціалу з урахуванням загальнолюдських, національних та соціально-класових цінностей, оскільки саме розкриття гуманістичного потенціалу ідеології може стати ключем до осмислення її інтегративних можливостей як у масштабах країни, так і на міжнародному рівні. Саме тому методологічною стратегією такого дослідження став філософсько-світоглядний аналіз, проведення якого дає можливість сформулювати загальні структурні принципи можливої інтеграції багатоаспектних зв’язків ідеології із суспільним та особистісним буттям людини у цілісну систему.

Особливість ідеологічного освоєння дійсності, на думку Л. В. Губерського, полягає не так у тому, що вона є систематизованою, духовно-практичною, цілеспрямованою формою теоретичного відображення світу людини, а як у тому, що вона є відображенням дійсності в контексті інтересів та засобів існування соціального суб’єкта. Саме у суб’єктивній складовій Леонід Васильович вбачає основу всієї ідеології, корені якої сягають інтересів та доцільності людської діяльності. Іншими словами, саме особистість з її моти- вами та потребами проголошувалася основою нової ідеологічної парадигми, перетворюючи ідеологію на «відображення відображення» індивідуального у загальному.

Відмінність між світоглядом та ідеологією пов’язана, як вважає Л. В. Губерський, з реалізацією ними соціальних функцій. Усі форми суспільної свідомості, серед яких — філософія, наука, мистецтво, політика тощо, зберігають, водночас, свій світоглядний та ідеологічний зміст, і саме спосіб розгляду цих форм суспільної свідомості розкриває їх світоглядний чи ідеологічний характер. Філософія, за Л. В. Губерським, також є особливою формою ідеології, але саме у ній він вбачає не систему догм, а невичерпну скарбницю накопиченого людством досвіду суспільного життя, школу інтелектуальної мудрості та гуманізму. Видатним сучасним філософом є випускник факультету академік НАН України й академік НАПН України Василь Григорович Кремень.

Серцевина його наукової творчості — створена ним концепція «людиноцентризму».

Ось як мотивує академік В. Г. Кремень вибір магістральної лінії власного наукового пошуку: «Людина завжди була проблемою. Але в результаті багатовікової високоінтелектуальної роботи людства виникла загроза його існуванню». Вихід із цієї ситуації полягає в переході до нової парадигми розвитку, коли не технології, не еко- номіка, а людина в її новій якості стане метою і смислом прогресу.

Так постає і стверджується «людиноцентризм» — нова стратегія поступу суспільства, в основі якої не накопичення матеріальних благ і цінностей, а орієнтація на цінності духовні, на знання, культуру, науку, без яких життя втрачає сенс і перспективу.

Василь Григорович досить аргументовано показує, що категорія «людиноцентризм» має глибокий філософський зміст. На тлі світової філософської думки «людиноцентризм» вбирає в себе різноманітні і водночас концептуально виражені відтінки філософських вчень, об’єктом яких є сутність людини в усіх її виявах.

При цьому варто розуміти, що сутність людини постійно перебуває в русі, у переходах, у перетвореннях.

Філософія людиноцентризму можлива як рефлексія фундамен- тальних цінностей, що визначають сутність людини. Вони дають змогу зазирнути за наявне буття людини і в такий спосіб доторкнутися до того, що становить елемент вічності в бутті людини як конкретно-історичної істоти.

Актуальними філософськими пошуками знаний член-кореспондент НАН України Віктор Петрович Андрущенко. Його філософські твори присвячено важливим проблемам сучасного соціуму, що знайшло відображення в його фундаментальній праці «Організоване суспільство».

У ній учений досить аргументовано доводить, що в сучасних умовах відродження «людського обличчя» цивілізації є завданням світового масштабу.

Це означає, на думку автора, що основними критеріями цивілізаційного поступу в європейському просторі є демократія й громадянське суспільство, соціальна та правова держава, національні інтереси, свобода і творчість, екологічна й інформаційна безпека, солідарність.

Для незалежної України, що обрала стратегію інтеграції до європейського співтовариства, утвердження цих критеріїв означає цивілізаційну спрямованість та перспективу подальшого суспільного поступу. Ґенеза європейської цивілізації переконливо доводить, що без повернення до гуманізму, організованості і порядку, осно- вою якого є формування та розвиток громадянського суспільства, соціальний поступ й ефективний розвиток держави значно ускладнюються або взагалі унеможливлюються.

У 60-х роках ХХ століття завершилося формування «Київської світоглядно-гносеологічної школи», фундаторами якої є П. В. Коп- нін та В. І. Шинкарук.

Активну участь у розвитку цієї школи брали її послідовники — випускники та викладачі факультету, вчені Інституту філософії імені Г. С. Сковороди, викладачі філософських дисциплін ЗВО м. Києва.

Своїми доробками в цій школі відомі О. В. Алєксандрова, О. В. Батрименко, А. О. Баумейстер, Є. К. Бистрицький, А. Л. Богачов, І. В. Бойченко, М. І. Бойченко, В. А. Бугров, І. В. Васильєва, Ю. І. Вільчинський, Г. В. Вдовиченко, Г. І. Волинка, Б. А. Гаєвський, С. Головащенко, О. Є. Гомілко, Т. Г. Горбаченко, А. Т. Гордієнко, І. С. Добронравова, Л. Г. Дротянко, А. М. Єрмоленко, О. А. Зубчик, В. В. Ільїн, Г. В. Ільїна, С. Л. Йосипенко, В. І. Кебуладзе, В. Козловський, Ф. М. Кирилюк, А. М. Колодний, Б. І. Конвай, В. В. Ко- люх, Л. Г. Комаха, І. В. Кондратьєва, Л. Г. Конотоп, Т. П. Кононенко, А. В. Лактіонова, Н. В. Лікарчук, В. Я. Лисий, А. М. Лой, В. І. Луб- ський, В. С. Лутай, В. В. Лях, В. А. Малахов, Г. М. Малкіна, І. І. Маслікова, В. П. Мельник, В. І. Менжулін, Н. Г. Мозгова, М. М. Мокляк, Д. В. Неліпа, Б. В. Новіков, М. І. Обушний, І. В. Огородник, П. М. Олещук, О. Ю. Павлова, В. С. Пазенок, В. І. Панченко,

І. І. Петренко, О. І. Предко, А. О. Приятельчук, С. В. Пролєєв, В. А. Рижко, М. М. Рогожа, С. В. Руденко, М. Ю. Русін, І. М. Савицька, М. Ю. Савельєва, О. І. Салтовський, І. А. Сайтарли, П. Ю. Саух, Л. І. Сидоренко, Г. П. Ситник, М. Г. Сирцов, О. І. Ткач, М. А. Ткачук, В. Н. Хамітов, Є. А. Харьковщенко, М. І. Хилько, О. І. Хома, І. В. Хоменко, В. Ф. Цвих, Л. А. Чекаль, В. Л. Чуйко, Л. О. Шаш- кова, З. В. Швед, П. П. Шляхтун, М. А. Шульга, О. Ю. Щербина, В. І. Ярошовець та ін.

Особливу і незаперечну роль в організації життя філософського факультету завжди виконували декани. За всю його історію декана- ми факультету, починаючи з першого — Михайла Олександровича Максимовича, — були люди непересічні, закохані у філософську науку та освіту. Вони прагнули створити умови для глибоких філософських досліджень і забезпечити необхідні чинники підготовки високоосвічених фахівців.

Варто наголосити на значущій ролі тих людей, які очолювали факультет з часу його відновлення в 1944 році, коли філософська освіта почала поширюватись у вищих навчальних закладах, в яких відкривали кафедри філософських дисциплін.

Декани цього періоду — постаті справді неординарні, оскільки, окрім глибоких теоретичних знань, володіли ґрунтовними навичками організації й забезпечення навчального процесу. Очолювали філософський факультет, починаючи з 1944 року, професор О. М. Раєвський (1944–1945), професор Ф. Я. Москаленко (1946– 1947), професор М. С. Шлєпаков (1948–1949), доцент М. Е. Ован- дер (1950–1952), професор І. І. Підгрушний (1953–1954), доцент В. К. Танчер (1954–1955). Починаючи з 1965 року, коли філософський факультет отримав статус окремого і самостійного підрозділу, його очолювали: професор В. І. Шинкарук (1965–1968), професор В. К. Танчер (1968–1971), професор П. С. Дишлевий (1971–1977), професор І. Ф. Надольний (1977–1987), професор М. Ф. Тарасенко (1987–1995). Кожен із них зробив вагомий внесок у розвиток філо- софського факультету.

За часів керівництва факультетом професора В.К.Танчера було відкрито відділення психології.

У роки керівництва факультетом професора П.С.Дишлевого було приділено значну увагу науковим дослідженням у галузі філософських проблем природознавства. У тогочасній науковій спільноті факультет було представлено науково-дослідницьким напрямом «Філософські проблеми наукових революцій».

Під керівництвом професора І. Ф. Надольного філософський факультет зріс структурно і збагатився змістовно. У цей час було відкрито соціологічну лабораторію і відділення соціології (1986). На факультеті здійснювали підготовку фахівців для зарубіжних країн — Чехословаччини, Польщі, Болгарії, Німеччини, Греції, Португалії, Ємену, Афганістану, В’єтнаму, Лаосу, Камбоджі, Монголії, Куби, Панами, Колумбії, Сирії, Лівану, Марокко, Тунісу, Конго, ПАР, Мадагаскару, Буркіна-Фасо, Гвінеї-Бісау, Анголи та ін. Чимало зарубіжних випускників філософського факультету надалі обіймали чільні державні й політичні посади у своїх країнах.

За роки керівництва факультетом професора М.Ф.Тарасенка розпочали підготовку фахівців-політологів. Навчання здійснювалося за новими навчальними планами й програмами, які відповідали світовим стандартам.

На філософському факультеті завжди виховували фахівців високоосвічених, ерудованих, здатних творчо й не ординарно мислити. І невипадково багато випускників факультету обійняли високі державні посади, очолюють заклади вищої освіти, факультети й кафедри, стали відомими журналістами, представляють нашу державу за кордоном.

Серед випускників факультету — високопосадовці: заступник міністра освіти України, професор А. М. Алексюк (1968–1972), заступник міністра освіти України, професор І. Ф. Надольний (1972– 1975); міністр освіти України, професор І. А. Зязюн (1990–1992); перший заступник міністра освіти України, професор В. П. Ан- друщенко (1996–1999); міністр освіти і науки України, професор В. Г. Кремень (1999–2005); міністр праці та соціальної політики України (2005), віцепрем’єр-міністр — міністр культури України (з 2014 р.), кандидат філософських наук В. А. Кириленко; заступник Голови виконавчого комітету Київської обласної ради депутатів трудящих, професор І. М. Карнаухов; завідувач відділу науки і навчаль- них закладів ЦК КПУ, професор Ф. М. Рудич; директор департаменту атестації кадрів Міністерства освіти і науки України, професор В. Д. Бондаренко (2011–2014); начальник Головного управління державної служби України, професор Т. В. Мотренко (2003–2011); голова Національного агентства України з питань державної служби, професор К. О. Ващенко; Директори Інститу- ту філософії НАН України: професор Д. Х. Острянин (1959–1962), професор В. І. Шинкарук (1962–2001), професор М. В. Попович

(із 2001 р.); професор А. М. Єрмоленко (із 2018 р.); директор Міжнародного фонду «Відродження», професор Є. К. Бистрицький. Професор С. А. Фареник — Надзвичайний і Повноважний Посол України в Німеччині (2003–2005); доцент В. О. Рилач — Надзви- чайний і Повноважний Посол України в Ліванській Народній Рес- публіці (2002–2009), Туніській Республіці (2010–2014).

З приємністю зазначу, що 16 жовтня 2008 року конференція трудового колективу університету більшістю голосів обрала ректо- ром університету Героя України, академіка НАН України, академіка НАПН України, Надзвичайного і Повноважного Посла України, професора, нашого випускника Л. В. Губерського. У 2015 році Лео- ніда Васильовича на загальних виборах працівників університету із шести претендентів було переобрано на новий термін.

Серед вихованців філософського факультету — очільники закладів вищої освіти України: Львівського національного уні- верситету імені Івана Франка — доктор філософських наук, професор В. П. Мельник; Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова — член-кореспондент НАН України, академік НАПН України, професор В. П. Андрущенко; Полтавського національного педагогічного університету імені В. Г. Короленка (тоді — Полтавський державний педагогічний інститут імені В. Г. Короленка) — академік НАПН України, професор І. А. Зязюн; Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка — доктор філософських наук, професор В. Г. Скотний; Житомирського державного університету імені Івана Франка — професор П. Ю. Саух, Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка — професор Н. В. Скотна.

Факультет пишається тим, що серед його випускників — видатні вчені, академіки і члени-кореспонденти Національної академії наук України та Національної академії педагогічних наук України: академік НАН України В. І. Шинкарук, академік НАН України та НАПН України Л. В. Губерський, академік НАН України та НАПН України, Президент НАПН України, Президент Товариства «Знання» України В. Г. Кремень, академік НАН України, академік-секретар Відділення історії, філософії та права НАН України О. С. Онищенко, академік НАН України, директор Інституту філософії імені Г. С. Сковороди НАН України М. В. Попович, член-кореспондент НАН України та академік НАПН України В. П. Андрущенко, член-кореспондент НАН України А. М. Єрмоленко, член-кореспондент НАН України

М. І. Михальченко, член-кореспондент НАН України Д. Х. Острянин, член-кореспондент НАН України В. С. Пазенок, академік НАПН України І. А. Зязюн, член-кореспондент НАПН України Є. М. Суліма, академік НАПН України, академік-секретар Відділення вищої освіти НАПН України П. Ю. Саух.

Місія філософії у цивілізованому світі особлива, адже вона відповідає за духовне здоров’я суспільства. Якщо відвертаються від філософії, наступає занепад, руйнація соціуму. Такі випадки відомі в історії цивілізації. Падіння імперій супроводжували знищення храмів, нехтування почуттями віруючих.

Можна відбудовувати зруйновані храм, піраміду, палац, але вкрай складно відбудувати, відновлювати духовне здоров’я нації.

Коли суспільство переймається лише матеріальним збагаченням, задоволенням меркантильних потреб і цінностей, про філософію забувають, нехтують її орієнтирами у формуванні досконалої людини, філософію виключають із навчальних програм (якщо це йдеться про освіту), позбуваються, як щось зайве, непотрібне.

Так було в епоху Перікла, коли заздрість перемогла розквіт демократії, в епоху Нерона, коли було розтоптано моральність, так було за радянських часів, коли філософію загнали в «прокрустове ложе» «Краткого курса истории ВКП(б)».

Відвертання від філософії, заміна духовності меркантилізмом виявляється у втраті державності, необдуманих експериментах над суспільством.

Тому нині одне з найголовніших завдань нації — повернення духовності в суспільство, утвердження поваги до інших народів, толерантності, виваженості у прийнятті важливих для суспільства рішень, при цьому не втрачаючи власної гідності.

І тут про себе на повну силу має заявити освітянська спільнота. Необхідно створити, починаючи від дошкілля, систему виховання, яка базувалася б на високих гуманістичних цінностях.

У попередні часи у школах викладали таку дисципліну, як «Суспільствознавство» (вона була обов’язкова). Потім її замінили таким навчальним предметом, як «Людина і світ», який уже не був обов’язковий. Нині у закладах вищої освіти предмети, що відповідають за формування патріотизму, наукового світогляду, або виключають з навчальних планів, або зменшують до мінімуму. Ідеться про такі дисципліни, як філософія, етика, естетика, логіка, культурологія передусім.

До речі, у Сполучених Штатах Америки в усіх навчальних закладах обов’язковою є дисципліна «Критичне мислення». Саме ця дисципліна відповідає за формування духовного обличчя громадянина держави.

На теренах колишнього Радянського Союзу про критичне мислення стало відомо у 80-х роках минулого століття. Тодішні радни- ки, або спічрайтери, чи іміджмейкери Горбачова — Яковлєв і Мєдвєдєв, запропонували використовувати термін «критичне мислення». Але саме словосполучення різало вухо: «Як це? У нас і «критичне мислення»… У нас все стабільно, збалансовано». I тому ввели до вживання ключові поняття горбачовської епохи «новое мышление» і «перестройка».

Але, як це у нас інколи буває, або термін наповнюють не тим змістом, або сам термін вживають не там, де потрібно. Так було і з «критичним мисленням». Наші вітчизняні новатори, «перестройщики» сприйняли цей термін як суцільну критику, дисидентство, абсолютну опозицію, без конструктиву.

Насправді творці дисципліни «Критичне мислення» розуміють її зміст по-іншому.

В європейській традиції, що постала від Арістотеля, «критичне мислення» зазвичай називали як «культура мислення», «логічна культура», «мистецтво мислення», «мислення за законами логіки» тощо.

Поняття «критичне мислення» здобуло «громадянство» в 60-х роках XX ст. у наукових колах США, Канади, деяких країн Західної Європи. Його ще називають «неформальною логікою», «новою ри- торикою», «теорією аргументації».

Можна сказати, що «критичне мислення» — це своєрідна реакція на неможливість застосування засобів сучасної, математичної логіки в комунікаціях, які представлено політичними, бізнесовими, юридичними, переговорними й іншими міркуваннями (дискурсами).

Поняття «критичне мислення» ми розуміємо, як здатність, по-перше, професійно, досконало вибудовувати доведення; по-друге, уникати критики, не використовувати чорний піар, лайку, погрози, приниження, а спиратися на знання, яке є беззаперечно істинним.

Дисципліна «Критичне мислення» в американських навчальних закладах, крім названих елементів логіки, охоплює розділи філософії, психології, лінгвістики, культурології, етики, естетики.

Цей досвід варто запозичити і для вітчизняних закладів освіти. Метою викладання дисципліни «Критичне мислення» є передусім формування переконання.

Людину можна примусити до дії наказами, погрозами, підкупом, лестощами. Але спонукати — лише переконанням шляхом ар- гументації.

Це важкий і тривалий шлях. У сучасних умовах становлення незалежної держави це вкрай необхідно. Виховання через переконання потрібно ще й тому, щоб минуле не нагадувало про себе, зокрема «антиукраїнськими законами польського сейму», «незагоюваними ранами Волинської різанини» та ін.

Актуальні та величні завдання постали перед сучасною філософією, починаючи від засадничих начал людського буття і аж до проблем штучного інтелекту.

Філософія за своїм покликанням шукає відповіді на ті запитання, на які вона наперед знає, що відповісти складно, зокрема: «Що таке свобода?», «Що таке щастя?», «Що таке добро?» тощо. Річ у тім, що відповіді на ці запитання перебувають за межею знання, в мудрості.

А мудрість, як стверджував Піфагор, це прерогатива Бога. Людина, за його словами, не володіє мудрістю, вона може лише любити мудрість. У цьому й неперевершеність філософії, адже вона не дає догматизуватися, закостеніти нашому пізнанню і стимулює перебувати в пошуку, в прагненні відкриття істини.

Хочу побажати нашому факультету, всім представникам нашого цеху невичерпної творчої енергії, вагомих наукових результатів, плідного служіння на благо нашої Батьківщини.

Декан філософського факультету А. Конверський